Тіні безглуздих провокацій

Вона поставила червону коробку на стіл. Вона – Тамар Рабан, мисткиня з Ізраїлю.
– У мене є коробка, – промовила вона беземоційно.
Після кожного речення вона робила десятисекундні паузи.
– Моя коробка червона.
– Я хочу відкрити коробку за допомогою…
– За допомогою своїх рук.
– Моя коробка відкрита.
– Коробка пуста.

Це провокація. Провокація, огорнута таємницею, інтригою. Від слів, що Тамар потребує допомоги, аби відкрити коробку, у серці з’являється трепет. Зараз вона покличе когось із залу. Раптом це буду я. Потім стається фіаско – вона сама відкриває коробку – і серце падає вниз. Далі – чергове розчарування. У коробці нічого немає, хоча уява вже намалювала десятки варіантів.

Це можна назвати тінню провокації, її проекцією – адже за реальною провокацією має щось стояти. Крізь незвичайну форму має продивлятися зміст. І бажано, щоб він виявився цікавішим за питання «яким засобом краще мити посуд?». Провокація має провокувати. До роздумів, бажання, дій. Це функція мистецтва у цілому, як влучно зауважив білоруський художник Міхал Анемпадистав протягом панелі «Мистецтво як провокатор змін».

Припустімо, зробив британський скульптор Джеймі Маккартні цілу стіну виліплених вагін, американський прапор, на якому замість зірок та смуг – голівки членів, плиту з пенісами, що символізує перемикач передач у машині... Це провокація. Але що за нею стоїть? Що автор хотів показати? До чого підштовхнути глядача? Можна все зіпхнути на авторське бачення: мовляв, якщо хтось не бачить у ньому сенсу, то це не значить, що його там нема. Але мистецтво не має бути для однієї людини – автора. Люди можуть неправильно інтерпретувати витвір мистецтва, щось розуміти, а щось ні, домальовувати нові сенси. Але не буває так, що він не викликає жодних думок. Чи тоді це – мистецтво? Для того, щоб воно стало таким, бодай якась група людей має розуміти його.

Маккартні говорить, що його мета – спровокувати людей на сміх. Чим тоді це відрізняється від інтернет-мемів (і то, деякі з них піднімають дійсно важливі соціальні питання)? Лише тим, що для того, щоб виліпити десятки різних вагін та пенісів, треба мати хист, відчувати форму та довго навчатись. Коробка порожня, провокація є лише тінню.

Тамар Рабан вважає, що для неї провокація – це пропонування іншого погляду на речі, іншого шляху вирішення певних проблем. Тобто це, перш за все, – зміст, а потім – форма. А криклива, втім, німа форма свідчить про те, що автор – провокатор, але його мистецтво зовсім не провокативне.

У відомій п'єсі Ежена Йонеско «Носороги» день за днем люди перетворюються на носорогів. Лише одна людина не втрачає своїх біологічних ознак. Це – провокація. Вона спонукає читачів замислитися, чому багато людей обирають шлях «як всі», чому вони не мають твердих переконань, чому вони не поважають один одного, не намагаються зрозуміти та допомогти. І насправді, не так уже й важливо, ким стають герої твору – носорогами, членами чи вагінами. Якщо митцям так до вподоби ці сексуальні метафори, то що поробиш. Аби за ними не ховалася прірва безглуздя.

Текст: Вікторія Топол
Фото: Ліза Кузнєцова