Культура нерозуміння: чого не вчать у школі

Під час дискусії «Мистецтво як інструмент змін міського середовища» спікери випадково торкнулися питання, чи є постійні посилання на українські традиції та культуру минулого достатнім фактором для виховання культурного суспільства. На цій темі хочу зупинитися докладніше.

За словами аналітика містобудівної політики та міського розвитку Ігоря Тищенка, наша держава займається в основному розвитком українських традицій. З цією тезою я не можу не погодитись, лише додам, що часто їй це погано вдається.

Політика держави у сфері підтримання українських традицій починається у школі. Весною я була у селі Кучурган, що розташоване на кордоні з Придністров’ям. Школа там лише нещодавно стала повністю україномовною, але «ми завжди проводили козацькі ігри, шевченківські читання, Різдвяні свята та свято української мови», запевняла нас директорка. Але який з того результат, якщо минулої весни у селі хотіли влаштувати «рускую вєсну», і досі у населеному пункті є чимало сепаратистів?

У моїй школі на Донеччині ми також читали вірші Шевченка, вчили державний гімн та святкували день мови (повний абсурд, якщо чесно, бо українську мову треба шанувати кожен день, а не раз на рік «аби було»). На шляху до якогось ефекту від всіх цих дій стояло дві бетонні стіни. Перша – це вчителі. Їм було начхати. Всі заходи проводилися виключно за вказівкою Міністерств освіти та культури. Друга стіна – нерозуміння. Читаючи вірші Шевченка, ми не розуміли, про що вони. Вивчаючи всі куплети гімну, ми так само не розуміли, про що він, чому саме ці слова вважаються чимось майже святим. Ми не розуміли, бо нам не пояснювали. А не пояснювали люди, яким було начхати.

Заняття з літератури мало чим відрізнялись. Ми навіщось зазубрювали поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, але не розуміли, про що автори промовляють. Не розуміли політичного та соціального контекстів, поверхнево орієнтувалися у біографіях поетів, не пробували розтлумачити жодної метафори та слова бодай з натяком на двозначність.

Нещодавно я була в одному з львівських театрів, який поставив спектакль за Стусом. Це було моє найбільше театральне розчарування. Актори фальшивили, бо, судячи з інтонацій, не розуміли завчених слів. Там, де треба кричати, - вони стримувались, де варто зробити паузу – вони тараторили слова невтомним потоком. Я подумала, що якщо навіть актори з режисером не спромоглися проаналізувати кожну метафору Стусових віршів, то що вже тоді казати про моїх колишніх вчителів.

Я впевнена, що минулу культуру та традиції не можна відкидати. Але так само не можна заплющувати очі на розвиток сучасної широкої культури. І так само все, що було у минулому, має розтлумачуватися. У програмі Конгресу було влучно зацитовано Міхаіла Гнєдовського: «…Культура має той самий механізм спадковості, що і природа. Як би ми її не дефініювали, вона завжди поєднуватиме у собі два аспекти: один, зосереджений на спадщині та традиції (спадковість), і другий, зорієнтований на інновації та креативність (генетичні варіації). Ці дві лінії культури тісно пов’язані. Попри те, що сучасне мистецтво може трансформувати, відкидати чи знищувати традицію, воно завжди провадить діалог з мистецькими досягненнями минулого. З іншого боку, традиції та надбання повинні бути інтерпретовані, розшифровані та пояснені заново для кожного нового покоління, і у цьому сучасне мистецтво також незамінне».

Під час дискусії, про яку я писала на початку, спікери дійшли до обговорення різноманітних культурних хабів. На думку Ігоря Тищенка та експерта у галузі культурної політики Рагнара Сііла, це основні місця у місті, де розвивається культура та зароджуються дискусії. Але держава, на жаль, не піклується про такі ініціативи. «Якщо ви прийдете у Міністерство культури та попросите сприяння у створенні подібного хабу, то вам скажуть, що це не культура, а бізнес» – каже Рагнар Сііл.

Політики, які займаються культурою, мають розуміти, що культура – це не тільки українські народні пісні та свято мови для відмітки в журналі. Коли я закінчила школу, мені поталанило потрапити до громадського сектору. Я почала ходити в Ізоляцію та на інші культурні заходи. І після того мені схотілося зрозуміти Шевченка, Стуса та інших авторів. Це щодо просторів, де тебе вчать вдумуватися та аналізувати. Якщо ми не можемо виправити школи, аби там людей надихали до цього, то ми маємо створювати безліч подібних просторів для розуміння, і не тільки у містах. Тоді школам не лишиться нічого іншого, як розвиватися, аби не стати зовсім не потрібними.

Текст: Вікторія Топол
Фото: Ліза Кузнєцова