Другий день страху, або Для чого нам долати свої страхи?

Коли говорити про страх як про інструмент, то він підходить для досягнення багатьох результатів. Одним з таких результатів може стати обмеження чиїхось думок та дій, себто цензура. Буває навіть, що цензура йде від найближчих людей. Лаша Чхартішвілі стверджує, що у Грузії існує "цензура батька". Саме тато вирішує, що думати, як одягатися та з ким одружуватися його дітям.

Український дисидент Мирослав Маринович каже, що у людей в Радянському союзі був гострий вибір між інстинктом совісті та між інстинктом самозбереження. Другий варіант в той час люди обирали, кажучи, що піклуються про свою сім’ю, а з владою їм нічого задиратися. Зрештою, таке ставлення неминуче призводило до тяглості тоталітарного режиму. Лише вибір перший, тобто подолання страху перед владою, давав змогу переломити ситуацію. Такий вибір, щоправда, не міг принести людям одразу хорошого життя (а багато кого життя міг і позбавити). Втім, він давав шанс наступним поколінням вирватися з тоталітарної пастки.

Один з чільних ідеологів «Солідарності» Кароль Модзелевський вибір інстинкту самозбереження називає конформізмом. Після такого вибору люди покірно голосували на виборах, де в бюлетнях можна було обрати лише чинну владу; смиренно ходили на першотравневі свята; числились в комсомолі та вступали у партію. Такий вибір у суспільстві вважався природним – він усталився як суспільна норма. Модзелевський теж мав страх перед системою. Втім, коли подолав свій страх, «Солідарність» стала для нього наркотиком, він більше не міг повернутись назад.

Сьогодні в Україні зберігається цей конформізм, хоча й немає такого тотального страху перед владою, як раніше. У нас досі поширена «громадянська» позиція, коли люди вважають себе «маленькими». Таким чином людина думає, що помилки влади її не стосуються, а вона має справи свої – маленькі. Людина з такою позицією теж може голосувати на виборах, хоча за кухлем пива неодмінно розкаже, що вся влада – бандити. Вона може за тим же пивом розповідати про хабарництво чиновників високого рангу, але зранку давати свого маленького хабаря, кажучи, що її хабар і так нічого не змінює.

Людина з такою позицією має страх, що усі спроби подолати проблеми країни були і будуть даремними. Така людина вважатиме, що жертви Революції Гідності були марними. Мирослав Маринович вбачає у цьому проблему короткого горизонту аналізу. Якщо збільшити перспективу думки, то можна зауважити певні зрушення і новий потенціал країни. Питання ще й у тому, що докорінні зміни не відбуваються в такому короткому проміжку часу. І жертви протестів є не так самими зрушеннями, як невимовно сильним копняком, який має вмотивовувати до дій відповідно задекларованим цінностям під час Майдану. Натомість людина з коротким горизонтом аналізу розцінює біль від цього копняка не як мотивацію діяти, а як знак, що нічого не змінилося.

                                                                    Ілюстрація взята зі сайту shabohin.com

Білоруський художник Серхій Шабохін продемонстрував фрагмент із власного циклу «Практики підкорення». На ньому зображено підлогу мінського метро після теракту 11 квітня 2011 року. Люди два роки затирали нові плити на місці вибуху, яке своєю формою нагадувало карту Білорусі. Це ілюстрація того, що суспільні страхи та травми в країні не проговорюються, а затираються, адже теракт, як і багато інших травм, в країні замовчувалася.

Сьогоднішні жертви України – як під час революції, так і на війні – також мають ризик бути затертими у пам’яті. Належне проговорення цих подій дасть змогу усвідомити та закріпити в суспільній свідомості вартість втрачених життів. Інакше ці смерті справді можуть стати даремними.

Панель «Страх у культурі/культура страху»

Текст: Олег Твердь

Культура нерозуміння: чого не вчать у школі

Під час дискусії «Мистецтво як інструмент змін міського середовища» спікери випадково торкнулися питання, чи є постійні посилання на українські традиції та культуру минулого достатнім фактором для виховання культурного суспільства. На цій темі хочу зупинитися докладніше.

За словами аналітика містобудівної політики та міського розвитку Ігоря Тищенка, наша держава займається в основному розвитком українських традицій. З цією тезою я не можу не погодитись, лише додам, що часто їй це погано вдається.

Політика держави у сфері підтримання українських традицій починається у школі. Весною я була у селі Кучурган, що розташоване на кордоні з Придністров’ям. Школа там лише нещодавно стала повністю україномовною, але «ми завжди проводили козацькі ігри, шевченківські читання, Різдвяні свята та свято української мови», запевняла нас директорка. Але який з того результат, якщо минулої весни у селі хотіли влаштувати «рускую вєсну», і досі у населеному пункті є чимало сепаратистів?

У моїй школі на Донеччині ми також читали вірші Шевченка, вчили державний гімн та святкували день мови (повний абсурд, якщо чесно, бо українську мову треба шанувати кожен день, а не раз на рік «аби було»). На шляху до якогось ефекту від всіх цих дій стояло дві бетонні стіни. Перша – це вчителі. Їм було начхати. Всі заходи проводилися виключно за вказівкою Міністерств освіти та культури. Друга стіна – нерозуміння. Читаючи вірші Шевченка, ми не розуміли, про що вони. Вивчаючи всі куплети гімну, ми так само не розуміли, про що він, чому саме ці слова вважаються чимось майже святим. Ми не розуміли, бо нам не пояснювали. А не пояснювали люди, яким було начхати.

Заняття з літератури мало чим відрізнялись. Ми навіщось зазубрювали поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, але не розуміли, про що автори промовляють. Не розуміли політичного та соціального контекстів, поверхнево орієнтувалися у біографіях поетів, не пробували розтлумачити жодної метафори та слова бодай з натяком на двозначність.

Нещодавно я була в одному з львівських театрів, який поставив спектакль за Стусом. Це було моє найбільше театральне розчарування. Актори фальшивили, бо, судячи з інтонацій, не розуміли завчених слів. Там, де треба кричати, - вони стримувались, де варто зробити паузу – вони тараторили слова невтомним потоком. Я подумала, що якщо навіть актори з режисером не спромоглися проаналізувати кожну метафору Стусових віршів, то що вже тоді казати про моїх колишніх вчителів.

Я впевнена, що минулу культуру та традиції не можна відкидати. Але так само не можна заплющувати очі на розвиток сучасної широкої культури. І так само все, що було у минулому, має розтлумачуватися. У програмі Конгресу було влучно зацитовано Міхаіла Гнєдовського: «…Культура має той самий механізм спадковості, що і природа. Як би ми її не дефініювали, вона завжди поєднуватиме у собі два аспекти: один, зосереджений на спадщині та традиції (спадковість), і другий, зорієнтований на інновації та креативність (генетичні варіації). Ці дві лінії культури тісно пов’язані. Попри те, що сучасне мистецтво може трансформувати, відкидати чи знищувати традицію, воно завжди провадить діалог з мистецькими досягненнями минулого. З іншого боку, традиції та надбання повинні бути інтерпретовані, розшифровані та пояснені заново для кожного нового покоління, і у цьому сучасне мистецтво також незамінне».

Під час дискусії, про яку я писала на початку, спікери дійшли до обговорення різноманітних культурних хабів. На думку Ігоря Тищенка та експерта у галузі культурної політики Рагнара Сііла, це основні місця у місті, де розвивається культура та зароджуються дискусії. Але держава, на жаль, не піклується про такі ініціативи. «Якщо ви прийдете у Міністерство культури та попросите сприяння у створенні подібного хабу, то вам скажуть, що це не культура, а бізнес» – каже Рагнар Сііл.

Політики, які займаються культурою, мають розуміти, що культура – це не тільки українські народні пісні та свято мови для відмітки в журналі. Коли я закінчила школу, мені поталанило потрапити до громадського сектору. Я почала ходити в Ізоляцію та на інші культурні заходи. І після того мені схотілося зрозуміти Шевченка, Стуса та інших авторів. Це щодо просторів, де тебе вчать вдумуватися та аналізувати. Якщо ми не можемо виправити школи, аби там людей надихали до цього, то ми маємо створювати безліч подібних просторів для розуміння, і не тільки у містах. Тоді школам не лишиться нічого іншого, як розвиватися, аби не стати зовсім не потрібними.

Текст: Вікторія Топол
Фото: Ліза Кузнєцова

Стратегічні плани, інноваційна культура та авторське право

У дискусії «Стратегічний вибір: моделі культурної політики для України-2015» намагались відповісти на  2 основні запитання. Перше: чи відповідають ці стратегії очікуванням суспільства та чи потрібен нам фідбек? Друге: чи може впроваджувати реформи нереорганізований та нереформований Мінкульт.

Наталя Кривда, головний експерт групи культури РПР, наголосила на важливості розробки нових стратегій та  створенні нових майданчиків для розвитку культурного продукту:

«Всі говорять про культуру, але ніхто не береться сформувати зрозумілу стратегію розвитку культури. Для мене культура – це ціннісна рамка. Культура за часів СРСР обслуговувала певні інтереси, зараз це не так. Культуру потрібно будувати для суспільства, а не для окремих груп. Стратегія, яку презентували представники Мінкульту вчора, не зовсім відповідає дійсності. Довгострокову стратегію  вже багато хто розкритикував, але всі  погодились з тим, що ми маємо написати нову стратегію».

Олеся Островська-Люта, експерт платформи Культура 2025, наголосила на тому, що реформуванням одного міністерства ми не змінимо ситуації. Оскільки ми успадкували і продовжуємо підтримувати урядову систему часів СРСР. «Стратегії потрібні, щоб рухатись, але в першу чергу, потрібно зрозуміти, куди саме. Інклюзивність для нас є викликом, але головне завдання, яке стоїть перед нами: як почути кожного? Поле культури не структуроване, немає асоціацій театру, танцю, які можуть бути  головними репрезентаторами. Бути максимально інклюзивними – це великий виклик. Ми повинні переконати інших у тому, що культура – це не тільки розважальний феномен».

Наталя Заболотна, генеральний директор ДП “Мистецький арсенал”, говорила про важливість стратегії з розвитку культури та про те, як вдавалось раніше будувати свою діяльність за відсутністю стратегії. «Ми завжди потребували стратегії. Політика швидкоплинна, а культура мало кому була потрібна. Сьогодні все залежить не від системи, адже вона фактично відсутня. Міністерство культури управляє саме собою. Заходи, фестивалі – це якраз парафія ентузіастів та небайдужих особистостей. Я розумію, що працювати на ентузіазмі досить виснажливо». Наталія Заболотна також представила  аудиторії проект від Мистецького Арсеналу – «Державний фонд соціокультурного розвитку», який створений на основі досвіду Великобританії та Естонії.

Під час панелі «Інновації і культура: взаємне натхнення» дискутували про інноваційну культуру як систему знань та умінь, та про те, як інновації та культура можуть співпрацювати разом. Ярослав Рущишин вважає, що від культури і інновацій нам варто перейти до «культури інновацій», а також збільшити показник довіри. «Ми поставили перед собою питання: яким має бути місто у майбутньому? Для того, щоб перейти до інноваційної культури –  треба зрозуміти, що це механізм реалізації цінностей в суспільстві. Ми проводили дослідження цінностей львів’ян: 68% людей живуть за принципом «не вчіть мене жити, а допоможіть матеріально». У нас є креативний клас, але для нього потрібні інституції. Створення соціального капіталу – призведе до реалізації цих інституцій. Там, де є багато соціального капіталу – держава не потрібна. Туди, де люди не люблять один одного та не мають цінностей –приходить держава і диктує, що  саме суспільству робити.  Нам потрібно, щоб люди з різних галузей довіряли один одному, і на основі цих розмов, створювати стартапи, проекти. Соціальний капітал і спонтанна соціалізованість спираються на довіру».

Дмитро Калита розповідав про компанію «Intel» та роль інновацій культури в цій структурі. «Інновації і культура невід’ємні від бізнесу у нашому випадку. Ми не займаємось бізнесом, ми займаємось розвитком. Це поєднання і підсилення існуючих речей з тим, що є в нас. Ми створюємо певну структуру у певному регіоні, країні, куди ми приходимо. Без нових продуктів та ідей не буде інновацій».

Надія Васильєва, генеральний директор «Майкрософт Україна» наголосила на тому, що  «Microsoft» – це небагато більше, ніж компанія, і не лише у продуктах, але і у стилі роботи: вони перші запровадили культуру светрів та джинсів на роботі, ми допомагаємо розвивати потенціал креативного класу.«Мені б хотілось, щоб Львів став культурним центром нашої країни. Технологічні компанії зараз можуть робити все, потрібно просто зрозуміти, як саме ви хочете себе проявити. Будь-яка ідея може бути реалізована вже сьогодні».

Міхаіл Гнєдовський, експерт у креативних індустріях, розповів про соціальне підприємництво та наголосив на важливості створення умов для розвитку креативного класу. «Сьогодні міста конкурують між собою, розробляють різні стратегії. Креативний клас потенційно є у кожному місті, тому, варто також наголошувати на умовах, які створюють для цього класу».

Юристи говорили про авторське право та захист інтелектуальної власності під час дискусії «Мистецтво і право: культурний суверенітет». Держава своїми діями визначає культурну політику: 6 років –кримінальна відповідальність за порушення авторських прав. Наскільки це виправдано? Хто з нас скачує музику з ВК чи фільми з EX.UA? Більшість! Ми фактично крадемо музику та фільми. Куди це нас приведе? В Україні зараз 10 легальних онлайн-майданчиків, де можна купувати книги та музику. Розглядали також окремі випадки за яких настає відповідальність за порушення авторських прав. Тут ще досі багато прогалин. Це ніби замкнене коло. А ще ми дуже часто любимо нарікати, що  нас недостатньо українського контенту.

«У нас дуже часто саджають не тих і не за те. Має бути кримінальна відповідальність, але людям, які цьому сприяють», – Гена Корнєв.

«У нас проблема не стільки в кримінальній відповідальності, скільки в неповазі до авторського права. Чи ми готові ставитись з повагою до авторського права і  платити за контент?», – Назар Поливка.

«Шість років – це максимальна санкція, інколи це може бути просто штраф. У нас кримінальним законодавство передбачена індивідуалізація покарання, тобто необхідно окремо розглядати кожне питання», – Микола Полатайко.

Текст: Ірина Мацькова

Фото: прес-служба Конгресу культури, Ліза Кузнєцова.

Майбутнє медіа – за історіями людей

Другий день роботи панелі «Комунікації культури» був присвячений глобалізації медіа, тож до дискусії були запрошені журналісти-медіаексперти. Як слушно зауважила журналістка Катерина Сергацкова, експертів-теоретиків у цій сфері бракує, тож виступати та теоретизувати доводиться практикам. Окрім Катерини в дискусії брали участь Йон Маковей із молдовського «Timpul», Мілош Зєлінський із люблінського  «ZOOM» та Остап Процик, директор Львівського Медіафоруму. Найцікавіше про завдання та пріоритети у медіатенденціях читайте далі:

На медіафорумі ми складаємо статистику зацікавлених у медіа трендах. Серед відвідувачів не більше 25 % мають журналістську освіту. Професійність виявляється у практичному вирішенні завдань. 

Потреби людей я класифікую так: люди хочуть бути успішними, щасливими і здоровими. Якщо інформація, яку пропонують медіа, дозволяє зробити бодай найменший крок у цих трьох напрямках, в цьому проявляється професіоналізм. 

Медіа – це засіб, інструмент поширення, передачі, аналізу інформації. 

Ми перебуваємо в періоді подолання чергового інформаційного бар’єру. Якщо простежити за теорією інформаційних бар’єрів, побачимо: в історії цивілізації виникали ситуації, коли наявних інструментів для роботи з інформацією ставало недостатньо для подальшого розвитку. В цей момент виникав новий інструмент. Так було, коли з’явилося письмо. Так само з книгодрукуванням. 

В медіа віддзеркалюється те, яким є насправді людство. Ми маємо доступ до унікальних творів мистецтва, найкращих текстів – але все одно дивимося порнографію. Це не проблема медіа, а проблема освіти. 

У школі нас вчать добре рахувати, але не вчать уникати інформаційних маніпуляцій. Що з того, що ти добре рахуєш, якщо потім тебе вдало смикатимуть через твоє невміння працювати з інформацією. 

Хто заробляє на інформації в інтернеті: 50 % - Google, 25% - Facebook, а люди які творять та видають контент, ділять решту 25%. 

Як люди дадуть раду з новим викликом? Колись викликом було записування, поширення, зберігання. Зараз викликом є лише пошук алгоритму, як з усім цим дати раду. Як потратити час максимально корисно? Якщо б культура дала на це відповідь, вона може стати основним замовником у сфері інформаційного процесу.

Остап Процик 

Медіа перетворюється в інструмент, в тому числі для вбивства, для масового гіпнозу. Було б логічно, якби в майбутньому медіа слугували як інструмент для відновлення людяності як самих медіа, так і їхніх споживачів. 

Майбутнє медіа – за історіями людей, за публіцистикою. Це суміш, яка дозволить повернути довіру до журналістів, медіа та інформації. 

У нас достатньо практиків, але бракує теоретиків у медійній сфері. Теоретики пропонують стратегії, роблять висновки і пропонують шляхи розвитку. Стратегії та теорії – це подушка безпеки для журналістів. 

В Україні непогані тиражі. Люди купують книги, журнали, газети. Але майбутнє за медіа, які швидше адаптуються. Хоча друковані ЗМІ все одно не зникнуть. 

Медіа – це також відеоконтент. Тож настав час визнати, що телебачення в цьому сенсі теж трішки нагадує газету. Ми частіше дивимося відеоролики, а не телевізор. Мені подобаються стріми – персональні онлайн-трансляції, живе спілкування аудиторії та творця контенту.

Катерина Сергацкова

Я вірю, що культуру потрібно пояснювати. А ще потрібно допомагати митцям. Сучасне мистецтво – складне. 

Сьогоднішні медіа – це медіа майбутнього. 

Ми не повинні думати про медіа в традиційному значенні цього слова. Це не лише газети, радіо та телебачення. Медіасфера демократизується, а люди починають писати значно більше, ніж колись. Ми пишемо мейли, історії на фейсбук та в блог і так далі. Чимало з нас стає журналістами-непрофесіоналами. Не певний, що це позитивний тренд. 

Ми живемо у світі хаосу. У стрічці фейсбуку на нас навалюється масив фото, відео, тексту. Читач повинен це профільтрувати і створити власну історію. 

Якість медіа знижується. Десять років тому тираж «Газети виборчої» становив півмільйона примірників. Тепер це заледве двісті тисяч. 

У Польщі медіа перебувають в процесі «таблоїдиїзації», вони фокусуються на скандалах, сенсаціях, конфліктах, скандалах. Це стосується як локальних, так і національних ресурсів. І я не певен в яскравому позитивному майбутньому.

Мілош Зєлінський 

Текст: Богдана Неборак

Фото: прес-служба Конгресу культури, Ліза Кузнєцова

«Шукаю цінності!» – Європа

Другий день Конгресу культури Східного партнерства «Місія культури в часи криз», що триває у Львові, не збавляє обертів і продовжує шукати відповіді на гострі запитання, що хвилюють українську та європейську спільноти. Сьогодні, в межах тематичної панелі «Криза європейських цінностей», про європейські цінності як такі та їхнє значення для сучасної Європи, говорили представники різних європейських держав та культур.

Спікерами панельної дискусії «Європейські цінності» між символами та реальністю» були : доцент Університету Пантеон-Ассас (Париж), француз Філіп де Лара; журналіст, медіа-експерт, письменник, поляк Ян Пєкло, та дослідник, магістр історії, викладач Пертського університету (Перт), австралієць польського походження Томаш Пажєвський. Модерував дискусію бельгієць Зенон Коваль – радник з питань UNESCO та OECP у представництві «Валлонія-Брюссель» при Посольстві Бельгії у Парижі.

«Всі, хто тут зібрався, мають знати історію створення Європейського союзу, і мету, для якої він створювався. Перше і головне – це недопущення війни в середині Європи між сильними країнами того часу: Німеччиною та Францією. Друге – це дозвіл на вільне пересування в межах організації капіталу, товарів, людей і розширення економічної складової. Зараз Європейський союз, не зважаючи на певні проблеми в середині організації, є бажаним для тих країн, які туди не входять, бо насправді головною і однією з найважливіших його цінностей є СОЛІДАРНІСТЬ. Солідарність між сильними країнами і їхніми меншими братами чи сестрами», – розповів Зенон Коваль.

«Коли Польща робила перші кроки для того, щоб вступити в Європейський союз, то, деякі країни-учасниці відверто з цього насміхались. Ми чули іронічні розмови за нашими спинами: «Польща в ЄС? Це смішно і неможливо». Однак, незважаючи на все, ми продовжували вдосконалюватись, і все ж потрапили до Європейської родини. Коли ми, поляки, вступали в ЄС, ми йшли туди за тими цінностями, які в нас відбирали століттями. Це ГАРАНТІЇ СУВЕРЕНІТЕТУ та справжня НЕЗАЛЕЖНІСТЬ Польщі. Хоча зараз молодше покоління мало знає про таке минуле Польщі, сьогодні всі думають, що наша країна завжди жила так добре», – зазначив Ян Пєкло.

«Я більше знаю про солідарність, ДЕМОКРАТІЮ і ТОЛЕРАНТНІСТЬ в ЄС, і більше ціную саме ці цінності. Але, з іншого боку, мені здається, що в сучасному європейському суспільстві вони виглядають дещо застарілими. Свого часу ЄС і його цінності мали еволюціонувати, і до вище перелічених цінностей мали б додатись нові», – розповів Томаш Пажєвський.

«Тут сьогодні вже говорили про такі цінності, як незалежність та толерантність. Хоча я б іще додав до цього списку НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ, ПРАВА ЛЮДЕЙ та ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО. На мою думку, це важливі складові європейської шкали цінностей. Але варто також зазначити, що особливістю нинішньої Європи є не свобода і процвітання, а виклики для країн, які мають колоніальне минуле. І для ЄС зараз дуже важливо, щоб ці країни залишались суверенними і незалежними», – розповів Філіп де Лара.

...І як підсумували у часники дискусії, за час свого існування Європейський союз втратив стежку, і загубився у власних цінностях. Саме тому сьогодні, в часи криз, він знову знаходиться у їх пошуках.

Текст: Святослав Драбчук

Фото: прес-служба Конгресу культури, Ліза Кузнєцова

«Європейська концепція Східного Партнерства — це як секс без вагітності» – Ян Пєкло

Конгрес культури Східного Партнерства, що в цьому році вперше переїхав з Любліна до Львова, зібрав у столиці Галичини людей різних сфер та поглядів. Доказом цьому стала панельна дискусія на тему: «Східне партнерство: декларації та практика». Учасники дискусії не соромилися вказувати на проблеми партнерства, його найбільші недоліки, а також шукали в його складовій культурний аспект.

Свої думки про політику «Східного партнерства», а також його культурну і просвітницьку місії озвучили: журналіст, медіа-експерт, письменник Ян Пєкло, науковий директор Інституту Євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко та громадський активіст, керівник проектів з розвитку громадянського суспільства у Білорусі Леонід Калітенія, модератором дискусії був Кшиштоф Бобінський.

Критика на адресу ініціативи від головного доповідача панельної дискусії Олександра Сушка здивувала присутніх в аудиторії слухачів, і водночас підвищила їхню зацікавленість розмовою.

Головна проблема «Східного партнерства» за версією О.Сушка виникла ще при створенні цієї ініціативи. Справа в тому, що тоді, у 2009, в ядро «Східного партнерства» політики, які його створили, забули включити культуру як таку.

«Тому сьогодні сильного культурного виміру в політиці Східного партнерства немає, а якщо бути точнішим, то її там взагалі не було»,— каже О.Сушко.

Крім того, як зазначає науковий директор Інституту Євроатлантичного співробітництва, коли створювалось «Східне партнерство» Європейський союз ще не міг сформувати своє бачення Східної Європи, а тим паче конкретно цих шести країн: України, Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану.

«Коли створювалось «Східне партнерство» то ЄС був зайнятий своїми справами, а ці шість країн, що увійшли до ініціативи, були зайняті своїми реаліями», — додає Олександр Сушко.

Тому зараз за словами О.Сушка «Східне партнерство» це чистий аркуш, на якому не має приреченості на успіх чи провал.

«Сьогодні саме Конгрес культури має, щось намалювати на цьому чистому аркуші. Також конгрес має нарешті вийти за межі трикутника Україна-Польща-Білорусь і залучати до своєї роботи і інші країни», — каже О. Сушко.

На проблеми проекту «Східного партнерства» вказав і білоруський громадський активіст Леонід Калітенія. Він зазначив, що більшість цінностей, які зараз несе ініціатива — старі і неефективні, а також виділив в роботі партнерства дві основні проблеми:

«Перша проблема полягає в тому, що ми до сьогоднішнього дня не знаємо, як користуватися «Східним партнерством». Друга, що за шість років його роботи ми досі не знаємо, як нам об’єднати цих шість країн», — зазначив Л. Калітенія.

Свою ложку меду до бочки з дьогтем «Східного партнерства» вніс Ян Пєкло. Польський журналіст та письменник по-філософськи підійшов до питання культури в Східному партнерстві заявивши, що коли ми говоримо про культуру в партнерстві, то тією культурою є ми самі.

Ян Пєкло має власні визначення культури. Одне для християн, а інше для агностиків. Для перших (за Пєклом) культура — це душа, без якої ми були б мертвими. Для других культура — це людяність, без якої ми перетворюємося на тварин.

Але, як розповідає Ян Пєкло окрім культури існує також поняття антикультури:

«Антикультура це культура ненависті. Антикультура також базується на певних цінностях, проте, ці цінності абсолютно протилежні цінностям культури. Європа сьогодні знаходиться між двома системами антикультур: Ісламською державою (ІД — наймогутнішою терористичною організацією у світі, — С.Д ) та путінською Росією», — каже Ян Пєкло.

Варто також зазначити, що він у своєму виступі не заперечував тверджень, які висунули у бік «Східного партнерства» О. Сушко та Леонід Калітенія. Навпаки польський журналіст ще більш метафорично підійшов до  визначення європейської концепції партнерства.

«Ця концепція — все одно, що займатися сексом, не вагітніючи. Ми з одного боку кажемо, що маємо що запропонувати цим шести країнам, а з другого боку не даємо жодних обіцянок, що врешті-решт ці країни стануть членами ЄС», — підсумував Ян Пєкло.

У межах тематичної панелі «Криза європейських цінностей» заплановано ще дві панельні дискусії : «Європейські цінності» між символами та реальністю», а також «Європейські цінності» в українському та пострадянському контекстах.  Усі дискусії відбуваються в головному корпусі ЛНУ ім. Івана Франка.

Текст: Святослав Драбчук

«Фортеця» Європа

У завжди відкритому для світу Львові учасники Конгресу культури Східного Партнерства в межах першого дня панельної дискусії «Криза європейських цінностей» шукали відповіді на, здавалося б, просте запитання: «Що важливіше для сучасної Європи: демократія і відкритість чи застереження перед іншими»?

Тема неоднозначна і навіть слизька. Та, з іншого боку, для сьогоднішньої України як ніколи актуальна. Свого часу нам не вдалося потрапити до когорти обраних і українська зірочка так і не засяяла на прапорі Європейського Союзу. Тепер нам 24 роки, ми вже спробували батога, медівника і навіть більше, а бабуня Європа чомусь не квапиться кликати ще одну свою доньку до сімейного столу. Нас водночас і хвалять за позитивні зміни, і сварять за їх відсутність. Нам багато обіцяють і багато розповідають, часто приїжджають в гості, але дані обіцянки не зажди виконують. І тут дуже доречною є тема сьогоднішньої панельної дискусії «Фортеця Європа». Ми всі про неї знаємо, милуємося нею, мріємо про неї, та не всі можемо туди потрапити, бо охорона, чи то пак керівництво, цієї «фортеці» нас туди поки що не впускає.

Один з учасників дискусії, культурний менеджер Маркус Ортель, що спеціалізується на міжнародних проектах країн Східної Європи (Білорусі, Грузії, Азербайджану та Вірменії) вважає Європу не фортецею, а швидше дуже складною системою, в якій об’єднано багато маленьких фортець. 

За словами Маркуса, якщо поглянути на зображення будь-якої фортеці, то можна побачити міцні мури, глибокі рівчаки і високі вежі. Європа не мала б бути такою. Однак, глянувши на держави в її складі, бачимо саме такі оборонні конструкції.

«Я - німець за походженням, але ніколи не класифікував Європу, як фортецю. І, хоча тема дискусії - «Фортеця Європа», особисто я вважаю це твердження дещо хибним. Можливо ззовні і для країн, які де-факто є частиною Європи, а де-юре, поки що ні вона, і виглядає, як фортеця, та повірте, що насправді такою не є», - зазначив М. Ортель.

Інший учасник дискусії , громадський активіст та культурний новатор Ярослав Мінкін поняття «Європа» розглядає, як  яскравий приклад і посібник для навчання.

«Європа, як фортеця? А чому ні. Фортеця – це, що щось погане? Ні, навпаки: люди, які знаходяться всередині цієї фортеці - захищені. Особисто мені вдалося взяти «штурмом» «фортецю Європу», але, на жаль, багатьом українцям це дуже важко зробити. Хоча у нас є для цього всі можливості. Просто нам не дають змоги їх реалізувати», - розповідає Я. Мінкін.

І з його твердженням неможливо не погодитись, бо, як всі ми добре знаємо, у медалі є два боки, як і в ситуації з «фортецею» Європою. З одного боку Європейський Союз дав Україні шанс, і асоціацію «Україна - ЄС» підписали майже всі країни члени, за винятком надміру проросійських Греції та Кіпру. Одначе війна на сході України ставить під загрозу втілення великої європейської мрії українців. З іншого боку, щоб український народ не штурмував «фортецю Європу», як це зараз роблять мігранти з Сирії, в ЄС чекають від нашої влади реформ. А з їх проведенням правляча верхівка країни серйозно затягує. Найбанальніший з прикладів: щоб отримати біометричний паспорт пересічному українцю потрібно вистояти в черзі, щонайменше три місяці, а біометрія одна з умов безвізового режиму з ЄС.

За словами Я. Мінкіна, якщо добре придивитися, то Україна на карті Європи, виглядає, як великий атомний гриб, який росте з Чорного моря. Європейське керівництво боїться, щоб він не вибухнув.

І справді, в Європі Україна здебільшого позиціонують як проблемну державу. Саме військовий конфлікт на Донбасі є однією з причин того, що Європа не приймає Україну до свого складу, вважає Маркус Ортель.

«Україна втягнена в конфлікт з Росією і це відштовхує її від Європи. Я думаю, якщо в Україні буде трохи більше стабільності і вона демонструватиме свої зміни, то європейці також змінять думку про неї», - зазначає М.Ортель.

Ще одна проблема, яку українці створили собі самі, це уявна стіна, яка нібито відділяє нашу державу від Європи. Нам часто розказують так звані «знавці», що аби дістатися до Європи треба перелізти через величезну метафоричну «стіну», якою від нас відгородилися європейці. Так, така «стіна» насправді є, але вона живе в головах тих хто таке розказує, і тих, хто в ці розповіді вірить, зазначає Я. Мінкін.

«Ми, українці, маємо навчитись відчувати себе частиною Європи, а не відгороджувати себе від неї уявними мурами. Звісно, що отримати візу в Україні не так легко, але погодьтеся, що це реально.  І коли я пропоную своїм друзям зі сходу, безкоштовно з’їздити наприклад до Польщі, перше запитання, яке вони задають: «Безкоштовно? Та ні, такого не може бути. Це якийсь жарт.» Оце і є та стіна, якої потрібно позбутись», - каже Я. Мінкін.

Підсумовуючи цю панельну дискусію, можна зробити висновок, що для України Європа поки що залишається фортецею і, на превеликий жаль, закритою. Та кожен такий культурний захід, кожна реформа і кожне зусилля українців відчиняють для нашої країни ворота «Фортеці Європи». 

Текст: Святослав Драбчук