Коли говорити про страх як про інструмент, то він
підходить для досягнення багатьох результатів. Одним з таких результатів може стати обмеження чиїхось думок та дій, себто цензура. Буває навіть, що цензура йде від найближчих людей. Лаша
Чхартішвілі стверджує, що у Грузії існує "цензура батька". Саме тато вирішує, що
думати, як одягатися та з ким одружуватися його дітям.
Український дисидент Мирослав Маринович каже, що у людей
в Радянському союзі був гострий вибір між інстинктом совісті та між інстинктом
самозбереження. Другий варіант в той час люди обирали, кажучи, що піклуються про свою сім’ю, а з владою їм нічого задиратися. Зрештою, таке
ставлення неминуче призводило до тяглості тоталітарного режиму. Лише вибір
перший, тобто подолання страху перед владою, давав змогу переломити ситуацію.
Такий вибір, щоправда, не міг принести людям одразу хорошого життя (а багато кого
життя міг і позбавити). Втім, він давав шанс наступним поколінням вирватися з
тоталітарної пастки.
Один з чільних ідеологів «Солідарності» Кароль
Модзелевський вибір інстинкту самозбереження називає конформізмом. Після такого
вибору люди покірно голосували на виборах, де в бюлетнях можна було обрати лише
чинну владу; смиренно ходили на першотравневі свята; числились в комсомолі та
вступали у партію. Такий вибір у суспільстві вважався природним – він
усталився як суспільна норма. Модзелевський теж мав страх перед системою. Втім,
коли подолав свій страх, «Солідарність» стала для нього наркотиком, він більше
не міг повернутись назад.
Сьогодні в Україні зберігається цей конформізм, хоча й
немає такого тотального страху перед владою, як раніше. У нас досі поширена «громадянська»
позиція, коли люди вважають себе «маленькими». Таким чином людина думає, що помилки влади її не стосуються, а вона має справи свої – маленькі. Людина
з такою позицією теж може голосувати на виборах, хоча за кухлем пива неодмінно
розкаже, що вся влада – бандити. Вона може за тим же пивом розповідати про
хабарництво чиновників високого рангу, але зранку давати свого маленького
хабаря, кажучи, що її хабар і так нічого не змінює.
Людина з такою позицією має страх, що усі спроби подолати
проблеми країни були і будуть даремними. Така людина вважатиме, що жертви Революції
Гідності були марними. Мирослав Маринович вбачає у цьому проблему короткого
горизонту аналізу. Якщо збільшити перспективу думки, то можна зауважити певні
зрушення і новий потенціал країни. Питання ще й у тому, що докорінні зміни не відбуваються в такому короткому проміжку часу. І жертви протестів є не так самими
зрушеннями, як невимовно сильним копняком, який має вмотивовувати до дій відповідно
задекларованим цінностям під час Майдану. Натомість людина з коротким
горизонтом аналізу розцінює біль від цього копняка не як мотивацію діяти, а як
знак, що нічого не змінилося.
Ілюстрація взята зі сайту shabohin.com
Білоруський художник Серхій Шабохін продемонстрував
фрагмент із власного циклу «Практики підкорення». На ньому зображено підлогу
мінського метро після теракту 11 квітня 2011 року. Люди два роки затирали нові
плити на місці вибуху, яке своєю формою нагадувало карту Білорусі. Це
ілюстрація того, що суспільні страхи та травми в країні не проговорюються, а
затираються, адже теракт, як і багато інших травм, в країні замовчувалася.
Сьогоднішні жертви України – як під час революції, так і
на війні – також мають ризик бути затертими у пам’яті. Належне проговорення цих
подій дасть змогу усвідомити та закріпити в суспільній свідомості вартість
втрачених життів. Інакше ці смерті справді можуть стати даремними.
Панель «Страх у культурі/культура страху»
Текст:
Олег Твердь
Немає коментарів:
Дописати коментар