04 вересня 2015

Культурна політика: день перший


Протягом дискусії «Культурні політики: країна, регіон, місто»  спікери з України, Молдови та Польщі обговорювали, як окреме місто чи країна залучають потенціал  культури задля розвитку громадян і суспільства загалом.


Андрій Садовий  розповідав про культурну політику Львова, і як місто бачить місце культури в системі добробуту своїх громадян. «Культура – це не є щось таке, що з’явилось сьогодні; це традиція. Львів багатонаціональне місто, усе це разом створює його неповторний образ. Львів відкритий для світу і привітний. Люди гармонійно розвиваються в цьому середовищі, що неможливо без культури. Виклики та біда в нашій країні, спонукають до пошуків відповідей. Наприклад, багато людей з Криму переселились до Львова – вони теж є осередком певної культури. Ця багатогранність,  як діамант і  моє головне завдання – відшліфувати ці грані.

Артур Целінський акцентував свою промову на тому, що після 90-х рр. не було розуміння того, як використовувати чинник культури. «Безперечно, коли ми говоримо про культурну політику – на це потрібні гроші. На початку 2009 року ми нічого не знали про культурну політику.  Головним нашим завданням було зробити так, щоб люди долучались до культурної політики.  Ми не створюємо культуру, ми лише допомагаємо їй розвиватись. Важливо думати не лише про інституції культури, а й про те що отримують громадяни, спілкуючись з культурою».

Міхаіл Каракута розповів про досвід Любліна, про те, як саме змінюється це місто. За його словами, адміністрація міста дає шанс розвиватись культурі та залучати громадян до культурної політики. «Нам потрібно відповісти на запитання: культурна політика для артистів чи мешканців, чи для обох верств? Жителі міста повинні отримувати  кращий рівень життя. Добробут включає примирення, порозуміння – те, що посилює бажання жити у цьому місті».

Анджей Чістол з Молдови  поділився з аудиторією своїми думками про стратегії розвитку культури у своїй країні. За його словами у 2009 році стався переломний момент – нове бачення культурної політики. «У той час ніхто ще не знав про креативні індустрії. Але крок за кроком ми  налагодили комунікацію, а головне досягли розуміння того, що це дійсно нам потрібно: залучити приватний сектор та непрацююче законодавство. Налагодити співпрацю між різними інстанціями, працювати разом над стратегією 2014 року».

Юрій Рубан, у свою чергу, більше говорив про роль національних премій у сфері культури та як це зараз працює на державному рівні.  «Премії придумали в СРСР, щоб стимулювати людей. Ця система державних премій як ідея створити нову людину з новими характеристиками, яка повинна була стати частиною колективного «ми».  У нас є ринок культурного продукту. Зараз ми маємо змогу обирати той чи інший культурний продукт. В нинішні часи ця премія не виключає потреби турбуватись про своє матеріальне становище. Я б хотів, щоб створили волонтерську групу, яка б запропонувала нові ідеї для національних премій в сфері культури».

Круглий стіл «Стратегія культури  України та участь у міжнародних програмах» завершився палкою дискусією про «Довгострокову стратегію розвитку української культури». Представники Міністерства культури України окреслили теоретичний аспект проекту – та все ще не зрозуміло, як вони збираються реалізовувати цю стратегію на практиці.

Розробка розвитку стратегії, за словами Андрія Вітренко,  ще продовжується. Національний культурний продукт, що лежить в основі цієї стратегії, дає поштовх розвитку креативних індустрій. «Ми намагаємось залучати широке коло громадськості, працюємо над розробкою законодавчої бази щодо збереження культурної спадщини. У планах до кінця року напрацювати доопрацювати цю стратегію».

Презентувати проект «Довгострокової стратегії розвитку української культури» доручили  Олександру Буценку. Принципи, покладені в основу проекту – демократичність, децентралізація менеджменту культури, компліментарна субсидіарність, умови для стабільного і мирного існування і т.д. Напрями першочергових кроків: від міжнародного співробітництва до комунікаційно-суспільної діяльності (загалом більше 12 кроків). Олександр Буценко також додав, що зараз розробляються нові закони про культурну спадщину – зокрема, нематеріальну. Щоправда, на запитання про конкретні культурні проекти на 2016 рік, аудиторія так і  не отримала конкретної відповіді. За словами Андрія Вітренка, Україна зараз на завершальному  етапі  долучення до програми підтримки культури і креативних індустрій «Креативна Європа», а також укладаються нові угоди про співпрацю з іншими державами, відбуваються постійні зустрічі з міністрами культури інших країн. Палка дискусія завершилась тим, що настрій аудиторії вже був на межі: «Це добре, що є така стратегія, але в ній, на жаль, немає реформи Міністерства культури».



Під час завершального круглого столу «Культурна дипломатія: можливості та завдання»  у перший день конгресу представили декілька концепцій щодо розвитку культури та розмовляли про  майбутні  освітні проекти. На думку спікерів круглого столу, це полегшить розуміння значення та завдань культурної дипломатії.

Олександр Буценко представив  аудиторії концепцію  «Український Інститут (Інститут Тараса Шевченка)». Напрями здійснення першочергових кроків цієї інституції – формування позитивного іміджу України, популяризація українського наукового і культурного життя. Сама ідея –систематизація всіх зусиль, що має робити Україна, щоб поширити інформацію про себе. Григорій Шамборовський  також зазначив, що цей інститут повинен посилатись на свою культуру. Локальна культура, за його словами, теж може добре продаватись на глобальному рівні. Для цього потрібно створювати проекти, до яких би долучались інші.
Катерина Смаглій звернула особливу увагу на те, як  говорять іноземні ЗМІ про Україну. «Ми визначаємо ключові параметри – спорт, культура, а потім – війна. Про Україну мало що знають за кордоном…». Під час дискусії згадали і про роль локальних громад. За словами спікерів, важливо, щоб управління дипломатичних установ з більшою відкритістю ставилось до тих осередків, що є за кордоном, до українських громад. Адже зараз  є багато організацій, які  займаються різними проектами і популяризують Україну. Наталія Мусієнко розповіла аудиторії про  проект «Мандрівна виставка українського мистецтва» як один із прикладів популяризації культурного продукту нашої країни. «Зараз дуже модно говорити про культурний продукт. Ідея виставки неможлива без художників, у проекті беруть участь 17 митців. Практично паралельно зараз  у нас відбуваються  дві виставки».

Текст: Ірина Мацькова
Фото: прес-служба Конгресу культури, Ліза Кузнєцова

Медіа: кого цікавить культура?




Спікери панелі «Комунікації культури» нагадують – про культуру ми не пишемо і не говоримо самі для себе. Це спілкування – як з владою, так і з читачем/слухачем/глядачем/будь-яким іншим споживачем культурного продукту.

Лекція першого дня, яку люб’язно погодилася прочитати Аудроне Нугарайте – відома литовська журналістка, культуролог та науковець, – була присвячена комунікації культури як інструменту змін суспільства. У контексті того, яку роль відіграють державні медіа у промоції культури, коментували та обговорювали її Катерина Ботанова, Зураб Аласанія та Сергій Кейн. Далі – найцікавіше з дискусії:



Катерина Ботанова:
Медійна ситуація в Україні така: той, хто виробляє контент, залежить від глядача, від кількості переглядів, тож культура в більшості медіа не рейтингова. Адже про оперу сьогодні важко розповідати. Ми – ті, хто виробляє культурний продукт, часто переконані в тому, що виробляємо настільки класну і цікаву справу, що вона в принципі має бути цікава всім. Ми не думаємо про те, що розповідаючи про неї, нам доводиться говорити з різними аудиторіями. До кожної потрібна своя мова. Потрібно оперувати різними мовами і не вважати це падінням з високої культури у низьку.
Мистецтво – інструмент для розвитку критичного мислення.Якщо говорити цікаво і доступно про такі культурні явища як "I, CULTURE Orchestra", чому це унікально, як вони працюють, чому це важливо і як ця система взаємодіє – це і є культура. Вміти цікаво і доступно, спрощуючи певні моменти, але не знищуючи історію, розказати людям про те, в чому тут узагалі фішка.
Держава – це наш інструмент, і ми маємо ним користуватися.

Зураб Аласанія:
Уявіть, що людина п’є горілку, а ми хочемо позбавити її алкогольної залежності. Ну а зразу ж не можна – тому почнімо з коньяку, перейдемо на вино, потім на пиво, а потім на компот. А Поплавський був жахливою горілкою. Ми думали, що почали з коньяку, коли пропонували людям джаз у телеефірі. Ні, виявилося, що за півтора роки ми втратили аудиторію, а рейтинги впали. Хоч рейтинги – не те, на що ми маємо рівнятися як суспільне мовлення. Але ні уваги ні впливу у нас немає, стара аудиторія пішла, а нова не з’явилася.
Культура – це гомеопатія.
Є відсоток, вище якого рейтинг культурної програми не підніметься, і це нормально.
Держава – поганий менеджер. Так було завжди і так буде.Якщо з суспільним мовленням у нас ще якось складається, то я не знаю, що робити із розважальним. Вибір зараз настільки великий, що ніхто із нас не може бути певен, що навіть зробивши щось діамантове та фантастичне, це буде успішним та популярним.

Сергій Кейн, шеф-редактор "Громадське Культура":


Продукується контент для бабусь, адже вважається, що бабусям це потрібно.Не просто «Люди просять і ми це даємо», а й «Люди просять, тому що ми це даємо.»
Потрібно знаходити такий культурний пласт, який буде зрозумілий масам, але при цьому він буде на рівень вищим за те, що потребують маси. Прикладом є та ж ONUKA. 
Організатори фестивалів, із якими я спілкувався, говорять: «Нам не потрібна державна підтримка, нехай нам просто не заважають»

Дискусія, яку модерувала Ірина Славінська, журналістка "Громадського радіо", стосувалася проблем культурних медіапроектів в епоху кризи. В обговоренні брали участь Йон Маковей, редактор видання Timpul (Молдова), Олександр Стасов, продюсер проекту Cultprostir та Катерина Ботанова, котра зараз займається новим проектом в рамках видання «Українська правда», а саме «Українська правда: культура»:

Йон Маковей:


Культура в Молдові – це культура в столиці. В регіонах культури немає.Той, хто пише про культуру, повинен цю культуру споживати. Це одне з головних завдань і це півкроку до успіху моєї статті, наприклад.
Олександр Стасов:

Культпростір - це інформаційний сайт та дискусійний майданчик. Ми хотіли пропагувати українську культуру і знайти до цього правильний підхід, a не слухати про те, що новини культури – той контент, який не приносить трафіку. Нічого подібного.
Ми живемо в країні, де майже будь-який бізнес – напівкримінальний, напівлегальний. Ми сподівалися, що після Майдану будуть створені нові умови. Але нічого не сталося. Тому кожен, хто займається бізнесом, знаходиться на гачку у держави. Є ще одна проблема: культурні спільноти роз'єднані. Музиканти не цікавляться тим, що відбувається у художників і так далі.
Успішними є матеріали про щось нове і про майбутнє. Успішними є матеріали, крізь які відчувається характер автора. Ми шукали авторів-експертів, готових не працювати в потоці.
Катерина Ботанова:

Офіційна інформація про те, що я займаюся культурою на «Українській правді», з'явиться тільки в понеділок.Час моєї роботи в друкованих ЗМІ – щасливий, бо немає щохвилинного тиску лічильника відвідувачів та переглядів.Важливим досвідом є журнал «KORYDOR», який я запустила 2010 р. Навіть у Києві тоді майже нічого не було. Дуже мало чого відбувається, інформації дуже мало. 2010 – це нижня точка, від якої можна вести відлік писанню про культуру в ЗМІ. Про мистецтво треба розказувати. «KORYDOR» з'явився із банального бажання мати майданчик для існування мистецької критики.Можливо, це ознака сьогоднішнього часу – поява таких медіа, як «Громадське Kультура», чи «УП: Культура». Але тепер доведеться трішки міняти те, як існувало материнське ЗМІ до того.На «УП» ми працюватимемо з широкою аудиторією. Ми не можемо дозволити собі просто бути майданчиком, на якому виступить професіонал, хоча це теж важливо. Ми хочемо навчитися розказувати широкій аудиторії про ті речі, які ми вважаємо ключовими.На «УП: життя» є абсолютно різні тексти. За останній тиждень найрейтинговішим матеріалом була історія комбата Денисова. Другий – це історія про те, що домашні улюбленці дуже сумують, коли їхні господарі їдуть на відпочинок. Я не впевнена, що матеріал про культуру має прочитуватися пятнадцятьма тисячами людей і конкурувати з комбатом Денисовим. Більше того – я впевнена, що це неможливо.
Людей цікавлять кров, смерть, секс, зрада, перемога – і ми нікуди від цього не дінемося. Ці теми генерують найбільшу кількість людей.

За роботою панелі стежила Богдана Неборак

Тіні безглуздих провокацій

Вона поставила червону коробку на стіл. Вона – Тамар Рабан, мисткиня з Ізраїлю.
– У мене є коробка, – промовила вона беземоційно.
Після кожного речення вона робила десятисекундні паузи.
– Моя коробка червона.
– Я хочу відкрити коробку за допомогою…
– За допомогою своїх рук.
– Моя коробка відкрита.
– Коробка пуста.

Це провокація. Провокація, огорнута таємницею, інтригою. Від слів, що Тамар потребує допомоги, аби відкрити коробку, у серці з’являється трепет. Зараз вона покличе когось із залу. Раптом це буду я. Потім стається фіаско – вона сама відкриває коробку – і серце падає вниз. Далі – чергове розчарування. У коробці нічого немає, хоча уява вже намалювала десятки варіантів.



Це можна назвати тінню провокації, її проекцією – адже за реальною провокацією має щось стояти. Крізь незвичайну форму має продивлятися зміст. І бажано, щоб він виявився цікавішим за питання «яким засобом краще мити посуд?». Провокація має провокувати. До роздумів, бажання, дій. Це функція мистецтва у цілому, як влучно зауважив білоруський художник Міхал Анемпадистав протягом панелі «Мистецтво як провокатор змін».

Припустімо, зробив британський скульптор Джеймі Маккартні цілу стіну виліплених вагін, американський прапор, на якому замість зірок та смуг – голівки членів, плиту з пенісами, що символізує перемикач передач у машині... Це провокація. Але що за нею стоїть? Що автор хотів показати? До чого підштовхнути глядача? Можна все зіпхнути на авторське бачення: мовляв, якщо хтось не бачить у ньому сенсу, то це не значить, що його там нема. Але мистецтво не має бути для однієї людини – автора. Люди можуть неправильно інтерпретувати витвір мистецтва, щось розуміти, а щось ні, домальовувати нові сенси. Але не буває так, що він не викликає жодних думок. Чи тоді це – мистецтво? Для того, щоб воно стало таким, бодай якась група людей має розуміти його.



Маккартні говорить, що його мета – спровокувати людей на сміх. Чим тоді це відрізняється від інтернет-мемів (і то, деякі з них піднімають дійсно важливі соціальні питання)? Лише тим, що для того, щоб виліпити десятки різних вагін та пенісів, треба мати хист, відчувати форму та довго навчатись. Коробка порожня, провокація є лише тінню.

Тамар Рабан вважає, що для неї провокація – це пропонування іншого погляду на речі, іншого шляху вирішення певних проблем. Тобто це, перш за все, – зміст, а потім – форма. А криклива, втім, німа форма свідчить про те, що автор – провокатор, але його мистецтво зовсім не провокативне.

У відомій п'єсі Ежена Йонеско «Носороги» день за днем люди перетворюються на носорогів. Лише одна людина не втрачає своїх біологічних ознак. Це – провокація. Вона спонукає читачів замислитися, чому багато людей обирають шлях «як всі», чому вони не мають твердих переконань, чому вони не поважають один одного, не намагаються зрозуміти та допомогти. І насправді, не так уже й важливо, ким стають герої твору – носорогами, членами чи вагінами. Якщо митцям так до вподоби ці сексуальні метафори, то що поробиш. Аби за ними не ховалася прірва безглуздя.

Текст: Вікторія Топол
Фото: Ліза Кузнєцова

Чому ми боїмось?

«Суспільство боїться самого страху. Вже не потрібний об’єкт страху. Не потрібно хвороби, безробіття… Страх висить в повітрі»
Френк Фуреді, автор книги «Культура страху»

Почну з доволі поширеної фрази, та все ж – у наш час (вже можете починати обурюватися) ми все менше задумуємось над значенням, і все більше бавимося у назви – форму. Така гра позбавляє потреби ставити запитання «чому?». Як сказав Френк Фуреді, люди питають «як в тебе справи?» зовсім не тому, що хочуть про це дізнатись, а за замовчуванням; але навіщо вони?





Точно так і зі страхом. Мабуть, безглуздо заперечувати, що людині властиво боятися. Есеїст та перекладач Андрій Содомора говорить так: «Людина, позбавлена страху, – зовсім інша істота, це вже цілком не людина». То ж чому і навіщо ми так вперто боїмось?

«Страх страхові не рівня. І не кожен страх треба долати» – провадить далі Андрій Содомора. І тут не треба вписувати страх у координати добра та зла, адже він є природним, себто, він буде навіть тоді, коли про нього не говорити. Натомість, добро та зло є поняттями відносними, значення яких хтось диктує, і як тільки забрати завчене напам'ять – зникає межа між першим та другим. Попросту кажучи, витягуючи страх з цих доволі зручних координат, уникаємо гри у назви.

Саме тому, навіть коли ми не ставимо запитання «чому боїмось?», не перестаємо боятись. Тим не менше, боїмося все більше і без цього запитання. Чому так? Відповідь, швидше за все, лежить в природі страху. Адам Поморський зазначає, що страх – антиієрархічний. Себто страх ламає суспільну вертикаль. Страшного повідомлення ЗМІ люди лякаються незалежно від свого статусу. Можливо, ця ієрархічність грає на наших пошуках свободи – з чого можу припустити, що ці пошуки посилюються.



Андрій Содомора зауважив взаємозв’язок страху та надії: «Там, де є надія, є страх». Надія ж з’являється тоді, коли ми бачимо, що щось можливе, але його в нас поки нема. Ми весь час розширюємо межі можливого, а отже, неминуче збільшуємо кількість надій: що винайдуть ліки від раку, що ми житимемо на Марсі чи зможемо пересуватись телепортацією. Разом з тим, з'являються нові страхи: що ліки від раку давно винайшли, але про це не кажуть, щоб і надалі заробляти мільярди на хворих, що ми житимемо на Марсі, бо наша планета стане непридатною для життя, чи що з кожною телепортацією ми губитимемо частинку душі. При чому для страху тепер не потрібно навіть формальних приводів, тепер боятись можна будь-чого. Чим більше нас лякати, тим більше ми боїмося.

З розвитком технологій – який теж можна потрактувати, як розширення меж можливого – ми отримуємо страх, що будемо в небезпеці, коли втратимо щось, якщо раніше його відсутність не викликала страху. Наприклад, ми боїмося, що наш телефон розрядиться. У голову вриваються думки про близьких, які думатимуть, що з нами щось трапилося. Насправді розряджений телефон – це всього-на-всього розряджений телефон.

Адам Поморський висловив думку, що чутки – носій страху. З розвитком комунікаційних технологій чуток стає все більше. Чутку як інструмент використовують у веденні пропаганди. Людським страхом можна і дуже вигідно маніпулювати. «Індикатором правдивості чутки, - продовжує Поморський, - є те, що її висловила якась особистість». І тут навіть не важливо знати цю особистість – достатньо лише бачити, що це реальна людина. Таким чином можна нав’язати будь-яку брехню чи істину.

Якщо написати просто, то страх є невід’ємною частиною сутності людини. Втім, не кожен чинник страху є природним. Людина більшою мірою сама обирає, чого їй боятися, і це вже питання не сутності, а вибору.


Панелі "Страх у культурі/Культура страху"
Текст: Олег Твердь
Фото: прес-служба ККСП, Ліза Кузнєцова

ІІІ Конгрес культури стартував

Команда Конгресу культури у Львові була дуже різною, і зібрала разом людей з різних сфер. Ми працювали над цією подією довго, і втішені, що вона привернула значну увагу багатьох людей культури з України та світу.

І щоб зберегти багатоголосся, та якнайширше висвітлити події ІІІ Конгресу культури Східного партнерства, ми вирішили зробити такий-собі імпровізований "щоденник Конгресу культури" у вигляді приватних рефлексій чи конспектів наших учасників - молодих журналістів: Богдана Неборак, Святослав Драбчук, Ірина Мацькова, Олег Твердь та Вікторія Топол писатимуть для вас про Конгрес. У співпраці з прес-центром Конгресу вони слідкують кожен за своїм тематичним напрямком, і з їхніх публікацій ви зможете довідатися найцікавіше з кожної панелі. Пізніше на сайті Конгресу будуть опубліковані відеозаписи усіх панелей.
Сподіваємося, Вам буде цікаво стежити за нашими подіями також і у такий спосіб!

Фото: прес-служба ККСП, Ліза Кузнєцова