Другий день страху, або Для чого нам долати свої страхи?

Коли говорити про страх як про інструмент, то він підходить для досягнення багатьох результатів. Одним з таких результатів може стати обмеження чиїхось думок та дій, себто цензура. Буває навіть, що цензура йде від найближчих людей. Лаша Чхартішвілі стверджує, що у Грузії існує "цензура батька". Саме тато вирішує, що думати, як одягатися та з ким одружуватися його дітям.

Український дисидент Мирослав Маринович каже, що у людей в Радянському союзі був гострий вибір між інстинктом совісті та між інстинктом самозбереження. Другий варіант в той час люди обирали, кажучи, що піклуються про свою сім’ю, а з владою їм нічого задиратися. Зрештою, таке ставлення неминуче призводило до тяглості тоталітарного режиму. Лише вибір перший, тобто подолання страху перед владою, давав змогу переломити ситуацію. Такий вибір, щоправда, не міг принести людям одразу хорошого життя (а багато кого життя міг і позбавити). Втім, він давав шанс наступним поколінням вирватися з тоталітарної пастки.

Один з чільних ідеологів «Солідарності» Кароль Модзелевський вибір інстинкту самозбереження називає конформізмом. Після такого вибору люди покірно голосували на виборах, де в бюлетнях можна було обрати лише чинну владу; смиренно ходили на першотравневі свята; числились в комсомолі та вступали у партію. Такий вибір у суспільстві вважався природним – він усталився як суспільна норма. Модзелевський теж мав страх перед системою. Втім, коли подолав свій страх, «Солідарність» стала для нього наркотиком, він більше не міг повернутись назад.

Сьогодні в Україні зберігається цей конформізм, хоча й немає такого тотального страху перед владою, як раніше. У нас досі поширена «громадянська» позиція, коли люди вважають себе «маленькими». Таким чином людина думає, що помилки влади її не стосуються, а вона має справи свої – маленькі. Людина з такою позицією теж може голосувати на виборах, хоча за кухлем пива неодмінно розкаже, що вся влада – бандити. Вона може за тим же пивом розповідати про хабарництво чиновників високого рангу, але зранку давати свого маленького хабаря, кажучи, що її хабар і так нічого не змінює.

Людина з такою позицією має страх, що усі спроби подолати проблеми країни були і будуть даремними. Така людина вважатиме, що жертви Революції Гідності були марними. Мирослав Маринович вбачає у цьому проблему короткого горизонту аналізу. Якщо збільшити перспективу думки, то можна зауважити певні зрушення і новий потенціал країни. Питання ще й у тому, що докорінні зміни не відбуваються в такому короткому проміжку часу. І жертви протестів є не так самими зрушеннями, як невимовно сильним копняком, який має вмотивовувати до дій відповідно задекларованим цінностям під час Майдану. Натомість людина з коротким горизонтом аналізу розцінює біль від цього копняка не як мотивацію діяти, а як знак, що нічого не змінилося.

                                                                    Ілюстрація взята зі сайту shabohin.com

Білоруський художник Серхій Шабохін продемонстрував фрагмент із власного циклу «Практики підкорення». На ньому зображено підлогу мінського метро після теракту 11 квітня 2011 року. Люди два роки затирали нові плити на місці вибуху, яке своєю формою нагадувало карту Білорусі. Це ілюстрація того, що суспільні страхи та травми в країні не проговорюються, а затираються, адже теракт, як і багато інших травм, в країні замовчувалася.

Сьогоднішні жертви України – як під час революції, так і на війні – також мають ризик бути затертими у пам’яті. Належне проговорення цих подій дасть змогу усвідомити та закріпити в суспільній свідомості вартість втрачених життів. Інакше ці смерті справді можуть стати даремними.

Панель «Страх у культурі/культура страху»

Текст: Олег Твердь

Чому ми боїмось?

«Суспільство боїться самого страху. Вже не потрібний об’єкт страху. Не потрібно хвороби, безробіття… Страх висить в повітрі»

Френк Фуреді, автор книги «Культура страху»

Почну з доволі поширеної фрази, та все ж – у наш час (вже можете починати обурюватися) ми все менше задумуємось над значенням, і все більше бавимося у назви – форму. Така гра позбавляє потреби ставити запитання «чому?». Як сказав Френк Фуреді, люди питають «як в тебе справи?» зовсім не тому, що хочуть про це дізнатись, а за замовчуванням; але навіщо вони?

Точно так і зі страхом. Мабуть, безглуздо заперечувати, що людині властиво боятися. Есеїст та перекладач Андрій Содомора говорить так: «Людина, позбавлена страху, – зовсім інша істота, це вже цілком не людина». То ж чому і навіщо ми так вперто боїмось?

«Страх страхові не рівня. І не кожен страх треба долати» – провадить далі Андрій Содомора. І тут не треба вписувати страх у координати добра та зла, адже він є природним, себто, він буде навіть тоді, коли про нього не говорити. Натомість, добро та зло є поняттями відносними, значення яких хтось диктує, і як тільки забрати завчене напам'ять – зникає межа між першим та другим. Попросту кажучи, витягуючи страх з цих доволі зручних координат, уникаємо гри у назви.

Саме тому, навіть коли ми не ставимо запитання «чому боїмось?», не перестаємо боятись. Тим не менше, боїмося все більше і без цього запитання. Чому так? Відповідь, швидше за все, лежить в природі страху. Адам Поморський зазначає, що страх – антиієрархічний. Себто страх ламає суспільну вертикаль. Страшного повідомлення ЗМІ люди лякаються незалежно від свого статусу. Можливо, ця ієрархічність грає на наших пошуках свободи – з чого можу припустити, що ці пошуки посилюються.

Андрій Содомора зауважив взаємозв’язок страху та надії: «Там, де є надія, є страх». Надія ж з’являється тоді, коли ми бачимо, що щось можливе, але його в нас поки нема. Ми весь час розширюємо межі можливого, а отже, неминуче збільшуємо кількість надій: що винайдуть ліки від раку, що ми житимемо на Марсі чи зможемо пересуватись телепортацією. Разом з тим, з'являються нові страхи: що ліки від раку давно винайшли, але про це не кажуть, щоб і надалі заробляти мільярди на хворих, що ми житимемо на Марсі, бо наша планета стане непридатною для життя, чи що з кожною телепортацією ми губитимемо частинку душі. При чому для страху тепер не потрібно навіть формальних приводів, тепер боятись можна будь-чого. Чим більше нас лякати, тим більше ми боїмося.

З розвитком технологій – який теж можна потрактувати, як розширення меж можливого – ми отримуємо страх, що будемо в небезпеці, коли втратимо щось, якщо раніше його відсутність не викликала страху. Наприклад, ми боїмося, що наш телефон розрядиться. У голову вриваються думки про близьких, які думатимуть, що з нами щось трапилося. Насправді розряджений телефон – це всього-на-всього розряджений телефон.

Адам Поморський висловив думку, що чутки – носій страху. З розвитком комунікаційних технологій чуток стає все більше. Чутку як інструмент використовують у веденні пропаганди. Людським страхом можна і дуже вигідно маніпулювати. «Індикатором правдивості чутки, - продовжує Поморський, - є те, що її висловила якась особистість». І тут навіть не важливо знати цю особистість – достатньо лише бачити, що це реальна людина. Таким чином можна нав’язати будь-яку брехню чи істину.

Якщо написати просто, то страх є невід’ємною частиною сутності людини. Втім, не кожен чинник страху є природним. Людина більшою мірою сама обирає, чого їй боятися, і це вже питання не сутності, а вибору.

Панелі "Страх у культурі/Культура страху"

Текст: Олег Твердь
Фото: прес-служба ККСП, Ліза Кузнєцова