Тіні безглуздих провокацій

Вона поставила червону коробку на стіл. Вона – Тамар Рабан, мисткиня з Ізраїлю.
– У мене є коробка, – промовила вона беземоційно.
Після кожного речення вона робила десятисекундні паузи.
– Моя коробка червона.
– Я хочу відкрити коробку за допомогою…
– За допомогою своїх рук.
– Моя коробка відкрита.
– Коробка пуста.

Це провокація. Провокація, огорнута таємницею, інтригою. Від слів, що Тамар потребує допомоги, аби відкрити коробку, у серці з’являється трепет. Зараз вона покличе когось із залу. Раптом це буду я. Потім стається фіаско – вона сама відкриває коробку – і серце падає вниз. Далі – чергове розчарування. У коробці нічого немає, хоча уява вже намалювала десятки варіантів.

Це можна назвати тінню провокації, її проекцією – адже за реальною провокацією має щось стояти. Крізь незвичайну форму має продивлятися зміст. І бажано, щоб він виявився цікавішим за питання «яким засобом краще мити посуд?». Провокація має провокувати. До роздумів, бажання, дій. Це функція мистецтва у цілому, як влучно зауважив білоруський художник Міхал Анемпадистав протягом панелі «Мистецтво як провокатор змін».

Припустімо, зробив британський скульптор Джеймі Маккартні цілу стіну виліплених вагін, американський прапор, на якому замість зірок та смуг – голівки членів, плиту з пенісами, що символізує перемикач передач у машині... Це провокація. Але що за нею стоїть? Що автор хотів показати? До чого підштовхнути глядача? Можна все зіпхнути на авторське бачення: мовляв, якщо хтось не бачить у ньому сенсу, то це не значить, що його там нема. Але мистецтво не має бути для однієї людини – автора. Люди можуть неправильно інтерпретувати витвір мистецтва, щось розуміти, а щось ні, домальовувати нові сенси. Але не буває так, що він не викликає жодних думок. Чи тоді це – мистецтво? Для того, щоб воно стало таким, бодай якась група людей має розуміти його.

Маккартні говорить, що його мета – спровокувати людей на сміх. Чим тоді це відрізняється від інтернет-мемів (і то, деякі з них піднімають дійсно важливі соціальні питання)? Лише тим, що для того, щоб виліпити десятки різних вагін та пенісів, треба мати хист, відчувати форму та довго навчатись. Коробка порожня, провокація є лише тінню.

Тамар Рабан вважає, що для неї провокація – це пропонування іншого погляду на речі, іншого шляху вирішення певних проблем. Тобто це, перш за все, – зміст, а потім – форма. А криклива, втім, німа форма свідчить про те, що автор – провокатор, але його мистецтво зовсім не провокативне.

У відомій п'єсі Ежена Йонеско «Носороги» день за днем люди перетворюються на носорогів. Лише одна людина не втрачає своїх біологічних ознак. Це – провокація. Вона спонукає читачів замислитися, чому багато людей обирають шлях «як всі», чому вони не мають твердих переконань, чому вони не поважають один одного, не намагаються зрозуміти та допомогти. І насправді, не так уже й важливо, ким стають герої твору – носорогами, членами чи вагінами. Якщо митцям так до вподоби ці сексуальні метафори, то що поробиш. Аби за ними не ховалася прірва безглуздя.

Текст: Вікторія Топол
Фото: Ліза Кузнєцова

Чому ми боїмось?

«Суспільство боїться самого страху. Вже не потрібний об’єкт страху. Не потрібно хвороби, безробіття… Страх висить в повітрі»

Френк Фуреді, автор книги «Культура страху»

Почну з доволі поширеної фрази, та все ж – у наш час (вже можете починати обурюватися) ми все менше задумуємось над значенням, і все більше бавимося у назви – форму. Така гра позбавляє потреби ставити запитання «чому?». Як сказав Френк Фуреді, люди питають «як в тебе справи?» зовсім не тому, що хочуть про це дізнатись, а за замовчуванням; але навіщо вони?

Точно так і зі страхом. Мабуть, безглуздо заперечувати, що людині властиво боятися. Есеїст та перекладач Андрій Содомора говорить так: «Людина, позбавлена страху, – зовсім інша істота, це вже цілком не людина». То ж чому і навіщо ми так вперто боїмось?

«Страх страхові не рівня. І не кожен страх треба долати» – провадить далі Андрій Содомора. І тут не треба вписувати страх у координати добра та зла, адже він є природним, себто, він буде навіть тоді, коли про нього не говорити. Натомість, добро та зло є поняттями відносними, значення яких хтось диктує, і як тільки забрати завчене напам'ять – зникає межа між першим та другим. Попросту кажучи, витягуючи страх з цих доволі зручних координат, уникаємо гри у назви.

Саме тому, навіть коли ми не ставимо запитання «чому боїмось?», не перестаємо боятись. Тим не менше, боїмося все більше і без цього запитання. Чому так? Відповідь, швидше за все, лежить в природі страху. Адам Поморський зазначає, що страх – антиієрархічний. Себто страх ламає суспільну вертикаль. Страшного повідомлення ЗМІ люди лякаються незалежно від свого статусу. Можливо, ця ієрархічність грає на наших пошуках свободи – з чого можу припустити, що ці пошуки посилюються.

Андрій Содомора зауважив взаємозв’язок страху та надії: «Там, де є надія, є страх». Надія ж з’являється тоді, коли ми бачимо, що щось можливе, але його в нас поки нема. Ми весь час розширюємо межі можливого, а отже, неминуче збільшуємо кількість надій: що винайдуть ліки від раку, що ми житимемо на Марсі чи зможемо пересуватись телепортацією. Разом з тим, з'являються нові страхи: що ліки від раку давно винайшли, але про це не кажуть, щоб і надалі заробляти мільярди на хворих, що ми житимемо на Марсі, бо наша планета стане непридатною для життя, чи що з кожною телепортацією ми губитимемо частинку душі. При чому для страху тепер не потрібно навіть формальних приводів, тепер боятись можна будь-чого. Чим більше нас лякати, тим більше ми боїмося.

З розвитком технологій – який теж можна потрактувати, як розширення меж можливого – ми отримуємо страх, що будемо в небезпеці, коли втратимо щось, якщо раніше його відсутність не викликала страху. Наприклад, ми боїмося, що наш телефон розрядиться. У голову вриваються думки про близьких, які думатимуть, що з нами щось трапилося. Насправді розряджений телефон – це всього-на-всього розряджений телефон.

Адам Поморський висловив думку, що чутки – носій страху. З розвитком комунікаційних технологій чуток стає все більше. Чутку як інструмент використовують у веденні пропаганди. Людським страхом можна і дуже вигідно маніпулювати. «Індикатором правдивості чутки, - продовжує Поморський, - є те, що її висловила якась особистість». І тут навіть не важливо знати цю особистість – достатньо лише бачити, що це реальна людина. Таким чином можна нав’язати будь-яку брехню чи істину.

Якщо написати просто, то страх є невід’ємною частиною сутності людини. Втім, не кожен чинник страху є природним. Людина більшою мірою сама обирає, чого їй боятися, і це вже питання не сутності, а вибору.

Панелі "Страх у культурі/Культура страху"

Текст: Олег Твердь
Фото: прес-служба ККСП, Ліза Кузнєцова

ІІІ Конгрес культури стартував

Команда Конгресу культури у Львові була дуже різною, і зібрала разом людей з різних сфер. Ми працювали над цією подією довго, і втішені, що вона привернула значну увагу багатьох людей культури з України та світу.

І щоб зберегти багатоголосся, та якнайширше висвітлити події ІІІ Конгресу культури Східного партнерства, ми вирішили зробити такий-собі імпровізований "щоденник Конгресу культури" у вигляді приватних рефлексій чи конспектів наших учасників - молодих журналістів: Богдана Неборак, Святослав Драбчук, Ірина Мацькова, Олег Твердь та Вікторія Топол писатимуть для вас про Конгрес. У співпраці з прес-центром Конгресу вони слідкують кожен за своїм тематичним напрямком, і з їхніх публікацій ви зможете довідатися найцікавіше з кожної панелі. Пізніше на сайті Конгресу будуть опубліковані відеозаписи усіх панелей.

Сподіваємося, Вам буде цікаво стежити за нашими подіями також і у такий спосіб!

Фото: прес-служба ККСП, Ліза Кузнєцова